¬асиль —имоненко

 

1956 р≥к. ѕ≥сл¤ знаменитого XX з'њзду  ѕ–—, на ¤кому тод≥шн≥й б≥льшовицький генсек ћикита ’рущов вжахнув св≥т убивчо-викривальною допов≥ддю про нечуван≥ злод≥¤нн¤ стал≥нськоњ бандократ≥њ, здавалос¤ б, на наш≥й вистраждан≥й земл≥ н≥коли не повторитьс¤ розгнуздана вакханал≥¤ багатом≥льйонного людомору. “а недарма в народ≥ кажуть: ≥з крокодилових ¤Їць орли не вил≥тають. як засв≥дчило житт¤, н≥коли тотал≥таризму не набути людського обличч¤.

Ќе минуло й дес¤ти л≥т п≥сл¤ останнього цунам≥ стал≥нських репрес≥й зими 1953 року, ¤к над ”крањною знову зама¤чила лихов≥сна примара пол≥тичного терору. Ќа той час на ≥сторичну арену ступило бунт≥вливе покол≥нн¤ ш≥стдес¤тник≥в, ¤ке й стало об'Їктом зв≥р¤чоњ ненавист≥ принишклих п≥сл¤ критики культу особи стал≥н≥ст≥в.

ўе одеб≥лений од необмеженоњ влади ’рущов лишавс¤ на вс≥х найвищих парт≥йних ≥ державних щабл¤х, а вчорашн≥ стал≥нськ≥ круки згра¤ми потайки зл≥талис¤ п≥д чорне крило Ћеон≥да ЅрежнЇва ≥ зат¤то гострили сокири дл¤ реваншистського терору.

ѕершими мали злет≥ти голови розумник≥в ≥з Ђгнилоњї ≥нтел≥генц≥њ, ¤ка за природою своЇю була непримиренним ворогом будь-¤коњ тиран≥њ. ј найпершими серед перших повинн≥ були розкришитис¤ п≥д обухом нового людомору черепи в≥льнодумних письменник≥в. ≤ коли розпочалас¤ повзуча реставрац≥¤ стал≥нщини, саме народн≥ речники в≥дкрили своњми лобами брами концтабор≥в ≥ таЇмних кадеб≥стських психушок.

¬ ”крањн≥ скорбний мартиролог брежнЇвського терору судилос¤ започаткувати не комусь ≥ншому, ¤к двадц¤тивосьмил≥тньому талановитому поетов≥, сурмачев≥ знедоленого покол≥нн¤ д≥тей в≥йни ¬асилев≥ —имоненку.

Ќародивс¤ ¬асиль јндр≥йович на другий день –≥здв¤них св¤т (8 с≥чн¤) 1935 року в глухому поселенн≥ Ѕ≥њвц≥ Ћубенського району на ѕолтавщин≥ в с≥м'њ колгоспник≥в. ƒитинство його, за словами ќлес¤ √ончара, чуло риданн¤ матер≥в, що божевол≥ли в≥д гор¤ над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоЇнн≥ пол¤, т¤жко добувати хл≥б насущний. —купе на ласку було, м≥нами й снар¤дами бавилос¤ його дитинство, коли в≥д зап≥зн≥лих вибух≥в десь б≥л¤ степового вогнища ставали ≥нвал≥дами д≥ти Ч ц≥ найбезвинн≥ш≥ жертви в≥йни.

ѕ≥сл¤ зак≥нченн¤ 1952 року середньоњ школи ¬асиль вступив на факультет журнал≥стики  ињвського ун≥верситету. ќдержавши через п'¤ть рок≥в диплом Ђл≥тописц¤ сучасност≥ї, працював у редакц≥¤х газет Ђћолодь „еркащиниї, Ђ„еркаська правдаї, Ђ–об≥тнича газетаї. ѕроте зм≥стом ≥ сенсом його житт¤ була поез≥¤ ≥ т≥льки поез≥¤.

ѕро становленн¤ поет≥в, ¤к правило, пишуть: в≥рш≥ складав ще на шк≥льн≥й лав≥, друкуватис¤ почав у студентськ≥ л≥та. ÷ей стереотип абсолютно не п≥дходить дл¤ ¬асил¤ —имоненка. ѕо-юначому щиро пов≥ривши п≥сл¤ XX з'њзду  ѕ–— в торжество правди, свободи й демократ≥њ, в≥н на повн≥ груди вдихнув озон хрущовськоњ Ђв≥длигиї ≥ не вв≥йшов, а в≥тром-в≥тров≥нн¤м ув≥рвавс¤ в затхлу царину тод≥шнього красного письменства. ¬же перш≥ його поез≥њ, що бурхонули на шпальти пер≥одики, засв≥дчили: в украњнськ≥й л≥тератур≥ з'¤вивс¤ самобутн≥й ≥ зр≥лий ћайстер.

як справедливо зазначала народжена хрущовською Ђв≥длигоюї критика, —имоненко вразив читача не запаморочливими формал≥стичними новац≥¤ми, не вишуканим мереживом сл≥в, а ос¤¤нн¤м краси власноњ душ≥, справжн≥стю почутт≥в, ≥нтелектуальною висок≥стю ≥ молодечим завз¤тт¤м. ”же перша його зб≥рка поез≥й Ђ“иша ≥ гр≥мї (1962) стала ¤скравим ¤вищем не лише в тод≥шн≥й зпекот≥л≥й л≥тератур≥, а й у сусп≥льному житт≥ ”крањни.

“акий творчий старт легко м≥г запаморочити молодого поета, збити його на соцреал≥стичн≥ ман≥вц≥. як це, до реч≥, сталос¤ з багатьма його ровесниками-в≥ршописц¤ми. ћалообдарован≥ в≥д природи, але жад≥бн≥ до грошей ≥ слави, вони наввипередки пробивалис¤ у Ђв≥рн≥ п≥дручн≥ парт≥њї, аби прицмулитис¤ до номенклатурного корита, нахапати л≥тературних прем≥й, одержати депутатськ≥ мандати, вс≥стис¤ в редакторськ≥ кр≥сла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин ≥ дач, безкоштовних закордонних во¤ж≥в.

—имоненка н≥трохи не манила вс¤ ц¤ м≥шура. Ќе з службового обов'¤зку, а за вел≥нн¤м серц¤ ¬асилев≥ бол≥ли рани р≥дного народу, його злиденн≥сть, безправ'¤, загроза нац≥онального виродженн¤. —аме оприлюдненню цих пекучих проблем в≥н ≥ посв¤тив своЇ талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатис¤ партноменклатур≥. ј ще б≥льше не подобалас¤ њй поетова неп≥дкупн≥сть, його загострена соц≥альна чутлив≥сть, причетн≥сть до сусп≥льно-пол≥тичного руху, породженого розв≥нчанн¤м злочин≥в стал≥н≥зму неконформ≥стським племенем ш≥стдес¤тник≥в.

як в≥домо, напровесн≥ 1960 року в  иЇв≥ з вол≥ пробудженого хрущовською Ђв≥длигоюї юнацтва був заснований  луб творчоњ молод≥. Ќа сусп≥льно-пол≥тичн≥й арен≥ на горе партократам з'¤вилас¤ ≥н≥ц≥ативна й динам≥чна громадська ≥нституц≥¤, ¤ка ставила своЇю метою об'Їднати духовн≥ й ф≥зичн≥ зусилл¤ молодого покол≥нн¤ дл¤ розбудови оновленоњ ”крањни.

’оча на той час —имоненко жив ≥ працював у „еркасах, проте разом з јллою √орською й ≤ваном ƒрачем, Ћ≥ною  остенко й ≤ваном —в≥тличним, ™вгеном —верстюком ≥ ¬асилем —тусом, ћиколою ¬≥нграновським ≥ ћихайлом Ѕрайчевським в≥н став душею ≥ окрасою цього  лубу. ќхоче роз'њжджав по ”крањн≥, ¤к загальновизнаний поет брав участь у л≥тературних вечорах ≥ творчих дискус≥¤х, виступав перед роб≥тничою та с≥льською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесник≥в нац≥ональну самосв≥дом≥сть ≥ жагу до нац≥онального в≥дродженн¤.

ѕроте просв≥тницька д≥¤льн≥сть не задовольн¤ла ¬асил¤. ¬≥д природи людина д≥ла, в≥н прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. “акими результатами, ¤к≥ б унеможливили в майбутньому реставрац≥њ стал≥нщини на р≥дн≥й земл≥.

—коро в  луб≥ творчоњ молод≥ дл¤ ¬асил¤ знайшлас¤ робота до душ≥. “од≥, коли в≥н прилучивс¤ до ком≥с≥њ, котра мала перев≥рити чутки про масов≥ розстр≥ли в енкаведистських кат≥вн¤х ≥ в≥дшукати м≥сце потаЇмних поховань жертв стал≥нського терору. –азом з јллою √орською вони обходили дес¤тки прикињвських с≥л, опитали сотн≥ й сотн≥ тамтешн≥х жител≥в, ви¤вили урочища, де, за св≥дченн¤м сел¤н, б≥льшовицьк≥ кати ховали сл≥ди своњх мерзенних злочин≥в,

—аме за участю —имоненка на основ≥ незаперечних речових доказ≥в дл¤ людства були в≥дкрит≥ таЇмн≥ братськ≥ могили жертв стал≥н≥зму на Ћук'¤н≥вському ≥ ¬асильк≥вському кладовищах, у хащах Ѕик≥вн¤нського л≥су. «а його участю тод≥ ж був написаний ≥ в≥дправлений до  ињвськоњ м≥ськради ћеморандум ≥з вимогою оприлюднити ц≥ м≥сц¤ печал≥ й перетворити њх у нац≥ональн≥ ћемор≥али.

«вичайно, керована Ђв≥рними лен≥нц¤миї  ињвська м≥ськрада брутально з≥гнорувала заклик поета до морального очищенн¤ перед нагло уб≥Їнними. ѕроте цей вчинок ¬асил¤ —имоненка сл≥д вважати високим громад¤нським подвигом ≥ водночас власноручним смертним вироком. Ѕо в≥дтод≥ талановитий майстер слова опинивс¤, за компарт≥йною терм≥нолог≥Їю, Ђв сфер≥ особливого зац≥кавленн¤ в≥дпов≥дних державних орган≥вї.

ўоправда, ще задовго до пол≥тичного краху великого Ђкукурузникаї ’рущова —имоненко ч≥тко ≥ недвозначно усв≥домив, що за обнад≥йливими Ђв≥длигамиї не завжди настають жадан≥ весни. Ѕ≥льше того, йому дедал≥ ч≥тк≥ше вчувалос¤ лихов≥сне потр≥скуванн¤ гр¤дущих сусп≥льних мороз≥в.

’≥ба ж не про повзучу реан≥мац≥ю стал≥н≥зму св≥дчив бандитський розг≥н ≥з застосуванн¤м пожежних машин ≥ водомет≥в мирноњ сходки кињвськоњ молод≥ б≥л¤ пам'¤тника “арасу Ўевченку в соту р≥чницю прибутт¤ з ѕетербурга домовини з прахом  обзар¤ дл¤ перепохованн¤ в украњнськ≥й земл≥? ј що означало сп≥шне видобутт¤ сусловц¤ми з ≥деолог≥чних прискринк≥в пронафтал≥неного жупела украњнського буржуазного нац≥онал≥зму? „и ¤к можна було розц≥нити свав≥лл¤ цензури, ¤ка в кожному правдивому слов≥ поета чи газет¤ра вбачала Ђнаклеп на прекрасну рад¤нську д≥йсн≥стьї або Ђпаплюженн¤ соц≥ал≥стичних ≥деал≥вї?..

—корботною еп≥таф≥Їю звучать слова, записан≥ —имоненком до свого щоденника 3 вересн¤ 1963 року:

Ђƒруз≥ моњ принишкли, про них не чути й слова. ƒрукован≥ органи стали ще бездарн≥шими й зухвал≥шими. ЂЋ≥тературна ”крањнаї каструЇ мою статтю, Ђ”крањнаї знущаЇтьс¤ над в≥ршами.  ожен лакей робить, що йому заманетьс¤... ƒо цього ще можна додати, що в кв≥тн≥ були зн¤т≥ моњ в≥рш≥ у Ђ«м≥н≥ї, зар≥зан≥ в Ђ∆овтн≥ї, пот≥м над≥йшли гарбузи з Ђƒн≥праї й Ђ¬≥тчизниїЕ

—к≥льки в цих р¤дках г≥ркоти й доконечного смутку! ўоправда, на той час ¬асиль уже точно знав, що йому лишилос¤ три чисниц≥ до смерт≥. «нав давно, але, будучи людиною мужньою ≥ трохи фатал≥стичною, не скарживс¤ на долю. ™дине, що пекло йому душу, отруювало останн≥ дн≥ житт¤, то це Ч усв≥домленн¤ того, що примаскован≥ вбивц≥, ¤к≥ прирекли його в могилу, залишатьс¤ верховодити на б≥лому св≥т≥ й будуть безкарно чинити своњ чорн≥ справи.

—мерть двадц¤тивосьмир≥чного лицар¤ украњнськоњ поез≥њ уже три дес¤тил≥тт¤ оповита ¤дучим туманом загадок, легенд, м≥щанських пл≥ток. Ќ≥, в правильност≥ висновк≥в патологоанатом≥в н≥хто не сумн≥ваЇтьс¤, а от що передувало тим висновкам... Ќе т≥льки в пору кн¤зюванн¤ Ђтоваришаї ўербицького в ”крањн≥, а нав≥ть у роки горбачовськоњ Ђперебудовиї на цю тему було накладено ¤кнайсувор≥ше табу. ј суть ретельно охоронюваного секрету пол¤гаЇ в тому, що ¬асил¤ —имоненка по-зв≥р¤чому Ђобробилиї, а точн≥ше Ч прибили охоронц≥ громадського пор¤дку в м≥л≥цейських мундирах.

—талос¤ це вл≥тку 1962 року. Ќа зал≥зничному вокзал≥ в „еркасах м≥ж буфетницею тамтешнього ресторану ≥ —имоненком випадково спалахнула щонайбанальн≥ша суперечка: за к≥льканадц¤ть хвилин до об≥дньоњ перерви самоправна господин¤ прилавка в≥дмовилас¤ продати ¬асилев≥ коробку цигарок. “ой, звичайно, обуривс¤. Ќа шум-гам нагодилос¤ двоЇ чергових м≥л≥ц≥онер≥в ≥, ¤сна р≥ч, зажадали в —имоненка документи. Ќе передбачаючи н≥чого лихого, ¬асиль пред'¤вив редакц≥йне посв≥дченн¤.

якби на м≥сц≥ —имоненка опинивс¤ будь-хто ≥з черкащан, конфл≥кт на цьому, напевно б, ≥ вичерпавс¤. јле охоронц≥ пор¤дку, побачивши перед собою в≥домого поета, раптом н≥би показилис¤. «ам≥сть того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею ≥ побажати щасливоњ пут≥-дороги, ¤к це належало б нормальним люд¤м, вони безцеремонне скрутили ¬асилев≥ руки й на очах здивованого натовпу пот¤гли силом≥ць до вокзальноњ к≥мнати м≥л≥ц≥њ. ≤ була ц¤ наруга вчинена над автором попул¤рноњ в ”крањн≥ книжки Ђ“иша ≥ гр≥мї зовс≥м не випадково.

” цив≥л≥зованих сусп≥льствах завжди вважалос¤ неписаним законом: т≥льки поетам Ѕог дарував право бути речниками р≥дного народу. ” протруЇн≥й класовою ненавистю б≥льшовицьк≥й ≥мпер≥њ, де вс≥ загальнолюдськ≥ пон¤тт¤ поставлен≥ з н≥г на голову, право говорити в≥д ≥мен≥ труд¤щих нахабно узурпували парт≥йн≥ вожд≥. јби позбутис¤ будь-¤коњ конкуренц≥њ в боротьб≥ за вплив на маси, вони моб≥л≥зували вс≥ ресурси пропагандистського, адм≥н≥стративного та карального апарат≥в дл¤ дискредитац≥њ, обпльовуванн¤, а то й ф≥зичного винищенн¤ справжн≥х народних речник≥в. Ќедаремно ж в устах стал≥н≥ст≥в слово Ђпоетї було символом не просто Ђгнилого ≥нтел≥гентаї, а пол≥тичного в≥дступника, примаскованого контрика, потенц≥йного ворога народу.

¬ останн≥й фаз≥ правл≥нн¤ ’рущова перелицьован≥ стал≥н≥сти, послуговуючись досв≥дом пол≥тичних судових процес≥в 30-х рок≥в, винуватцем ус≥х б≥д в крањн≥ виставили творчу ≥нтел≥генц≥ю. ≤ найперше м≥сце серед вигаданих в≥дьом за б≥льшовицькою традиц≥Їю було зарезервоване письменникам. “ому вихован≥ на постулатах неостал≥н≥стськоњ пол≥тграмоти черкаськ≥ страж≥ пор¤дку, здибавшись ≥з в≥домим украњнським поетом, ≥дейно й морально були п≥дготовлен≥ до того, ¤к ≥з ним вчинити.

”же н≥коли й н≥кому точно не встановити, ¤ка Ђдушевнаї розмова в≥дбулас¤ в них ≥з —имоненком, але факт залишаЇтьс¤ фактом: т≥Їњ лихов≥сноњ ноч≥ ¬асиль нев≥домо чому опинивс¤ в камер≥ затриманих л≥н≥йного в≥дд≥ленн¤ м≥л≥ц≥њ аж у м≥стечку —м≥ла, що за 30 к≥лометр≥в в≥д обласного центру.

 оли наступного ранку в редакц≥њ газети, де працював —имоненко, стало в≥домо про сумну пригоду ¬асил¤, в —м≥лу негайно вињхали його колеги-журнал≥сти ѕетро ∆ук, ¬≥ктор ќнойко ≥ поет ћикола Ќегода. —корбний репортаж про ту поњздку опубл≥кувала 27 лютого 1992 року ЂЋ≥тературна ”крањнаї. ќсь уривок ≥з нього:

Ђ оли ¬асиль (визволений з ув'¤зненн¤ друз¤ми. Ч ќ. ћ.) с≥в на переднЇ сид≥нн¤ поруч ≥з шофером, повернувс¤ до нас ≥ закотив рукава сорочки:

Ч ќсь подив≥тьс¤... ћи жахнулис¤: вс≥ руки були в синц¤х.

Ч ј на т≥л≥, здаЇтьс¤, жодних сл≥д≥в. ’оч били. „им били, не знаю. як≥сь товст≥ палиц≥, шк≥р¤н≥ ≥ з п≥ском, чи що. ќбробили профес≥йно. ≤ ц≥лили не по м'¤кому м≥сцю, а по спин≥, попереку.

Ч «а що? Ч вихопилос¤ в нас.

Ч я, бачте, њм не сподобавс¤.  оли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситис¤, на кол≥нах повзатимеш. я ж њх пол≥ца¤ми об≥звав ≥ ще... ¬они зат¤тими ви¤вилис¤. як же: потрапила до рук така птиц¤. “а, мабуть, ≥ звикли ставитис¤ до людей, ¤к до бидла... Ч ¬асиль вила¤вс¤ ≥ пот≥м додав: Ч ” тому каземат≥ мене зачинили. я почав грюкати в двер≥. ƒовго не в≥дчин¤ли. я ще дужче. «'¤вивс¤ один здоровило, ¤к лещатами, скрутив за спину руки, на зап'¤ст¤ наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'¤ний лежак ≥ прив'¤зав до нього по¤сами, що там були. “епер ¤ вже не м≥г ≥ ворухнутис¤. –уки пекло, ¤к у вогн≥.  ажу: що ж ти робиш, гад? ќтод≥ в≥н ≥ почав мене лупцювати. ≤ зараз в≥дчуваю, н≥би щось об≥рвалось усередин≥...ї

ўось об≥рвалось усередин≥... ќте ¬асилеве з≥знанн¤ друз¤м Ђпо гар¤чих сл≥дахї ≥ Ї ключем до розум≥нн¤ його передчасноњ смерт≥. —аме в задрипаному л≥н≥йному в≥дд≥ленн≥ м≥л≥ц≥њ м≥ста —м≥ли сл≥д шукати витоки —имоненковоњ трагед≥њ. “ак, його не вбили в каталажц≥ мордовороти в син≥х мундирах, зате садистськими побо¤ми прирекли на пов≥льне й мученицьке вмиранн¤. ¬≥дтод≥ ¬асиль уже не жив нормальним житт¤м, а нудив св≥том. Ѕо н≥ на хвилину його не полишали нестерпн≥ бол≥ в попереку, притамувати ¤к≥ медицина ви¤вилас¤ безсилою.

≤ хоч що б там баз≥кали компарт≥йн≥ адвокати брежнЇвщини, смерть поета —имоненка аж н≥¤к не була випадковою. як засв≥дчили подальш≥ сусп≥льн≥ под≥њ, под≥бним способом, запозиченим у гестапо, були Ђзнешкоджен≥ї журнал≥ст ™вген Ўинкарук, художниц¤ јлла √орська, композитор ¬олодимир ≤васюк...

ѕередчасна смерть позбавила ¬асил¤ нев≥дворотноњ неминучост≥ пройти через голгофу мордовських тюрем ≥ потаЇмних психушок, ¤к це випало багатьом його ровесникам-ш≥стдес¤тникам. ј в тому, що репрес≥њ чатували на ¬асил¤, немаЇ ан≥найменшого сумн≥ву. Ѕо ще за житт¤ поета сусловська цензура поставила нездоланн≥ рогатки кожному його творов≥ на шл¤ху до читача. ј п≥сл¤ панахиди, коли ще й земл¤ не запала на ¬асилев≥й могил≥, з чийогось сатанинського благословенн¤ ≥м'¤ —имоненка стало швидко обростати струповинн¤м осоружних вигадок, п≥длих ≥нсинуац≥й, зл≥сних наклеп≥в. —л≥пому було видно: поет —имоненко нав≥ть мертвий був страшний ≥ ненависний денац≥онал≥зован≥й брежнЇвськ≥й партократ≥њ.

« неймов≥рними труднощами ¬асилевим друз¤м доводилос¤ Ђпробиватиї у св≥т кожну його книжку. ≤ все ж завд¤ки колективним зусилл¤м читач д≥став змогу одержати —имоненков≥ Ђ«емне т¤ж≥нн¤ї (1964), зб≥рку новел Ђ¬ино з тро¤ндї (1965), Ђѕоез≥њї (1966), Ђ»збранна¤ лирикаї (1968), ЂЋебед≥ материнстваї (1981), том вибраних поез≥й (1985) та дв≥ книжечки дл¤ д≥тей.

¬≥д≥йшов ¬асиль —имоненко за межу житт¤ 14 грудн¤ 1963 року.

 

ќлекса ћ”—≤™Ќ ќ

”крањнське слово. Ч “. 3. Ч  ., 1994.

 

 

 

 

 

 

¬ј—»Ћ№ —»ћќЌ≈Ќ ќ

(1935 Ч 1963)

 

„есний ≥ чистий, в≥н нагадуЇ велику рибу, ¤ка рад≥сно вискочила з води, вхопила св≥жого пов≥тр¤, сп'¤н≥ла в≥д кисню свободи, затр≥пот≥ла на берез≥ дов≥ри ≥ затихла...

Ђ«даЇтьс¤, ¤ став писати г≥рше, н≥ж р≥к тому. «ледач≥ли мозок ≥ серцеї, Ч це його останн≥ р¤дки в щоденнику, записан≥ 20 вересн¤ 1963 року. ј 14 грудн¤ 1963 року ¬асил¤ —имоненка не стало. ¬ажка невил≥ковна хвороба вперто ≥ посл≥довно вимучувала його т≥ло. ј що ж знесилювало його дух, його непок≥рну думку, ¤ка з такою над≥Їю Ђвхопилас¤ї за проголошен≥ на XXII з'њзд≥ парт≥њ принципи демократизац≥њ сусп≥льства? ¬асиль —имоненко пов≥рив у торжество правди, свободи ≥ демократ≥њ, в≥льно вдихнув так необх≥дного митцев≥ озону, та дол¤ була немилосердною... ’от≥в ≥ дал≥, ¤к його перехожий, Ђнатхненно ≥ мудро творить ходуї, не бо¤вс¤ сп≥ткнутис¤ ≥ почути докори: Ђ“реба дивитись ото п≥д ноги, “ак можна голову потер¤ть...ї, вол≥в дивитис¤ пр¤мо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалос¤ чорне к≥льце недов≥ри та ≥деолог≥чних звинувачень.

Ђћинулоњ нед≥л≥ ми були в ќдес≥, де м≥сцев≥ твердолоб≥ нат≥шили нас своњм ≥д≥отським жахом: аби чого не сталос¤. ‘актично нам заборонили виступити на Ўевченк≥вському вечор≥. ¬иходить, “араса дехто боњтьс¤ дос≥. ќбивател≥ в≥д революц≥њї, Ч писав в≥н 6 липн¤ 1963 року.

Ќа ”крањн≥ починавс¤ сумнозв≥сний пер≥од Ђзагвинчуванн¤ гайокї у л≥тератур≥, в культур≥ за допомогою безв≥дмовного ≥нструменту п≥д назвою Ђнац≥онал≥змї. як було захистити слово правди, болю, стражданн¤ ≥ над≥њ на св≥й народ в≥д цього безжального присуду? Ќе було ≥ нема до сьогодн≥ законодавства, ¤ке б гарантувало юридично реальн≥ права свободи творчост≥, свободи думки. ≤накше б слово правди не витлумачувалос¤ б то ¤к наклеп, то ¤к зл≥сна вигадка, то ¤к паплюженн¤ соц≥ал≥стичноњ системи, наших ≥деал≥в.

Ќа жаль, ¬асиль —имоненко бол≥сно в≥дчув ≥ швидко усв≥домив, що за в≥длигою не завжди приходить весна оновленн¤ сусп≥льного житт¤ ≥ творчост≥. ” сусп≥льн≥й атмосфер≥ вже чулис¤ сух≥ потр≥скуванн¤ нових мороз≥в. ≤ це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфор≥¤ революц≥йноњ перебудови сусп≥льного ≥ духовного бутт¤. ÷е ж т≥ благословенн≥ часи, коли в≥дбудетьс¤ XXII з'њзд парт≥њ, легендарно злетить у космос ёр≥й √агар≥н, коли з'¤вл¤тьс¤ друком романи ЂЋюдина ≥ збро¤ї ќ. √ончара, Ђѕравда ≥ кривдаї ћ. —тельмаха, коли ЂЋ≥тературна ”крањнаї друкуватиме на ц≥л≥ стор≥нки незвичайн≥ поез≥њ Ђшестидес¤тник≥вї, коли з першими зб≥рками прийдуть до читача ¬асиль —имоненко (Ђ“иша ≥ гр≥мї), ћикола ¬≥нграновський (Ђјтомн≥ прелюдиї), ≤ван ƒрач (Ђ—он¤шникї), коли —. ѕараджанов ≥ ё. ≤ллЇнко розпочнуть зн≥мати ф≥льм Ђ“≥н≥ забутих предк≥вї, коли ћ. Ћукаш ≥ √.  очур жад≥бно ≥ посп≥шно, ≥нод≥ з авантюрною безогл¤дн≥стю, в≥дкриватимуть дл¤ украњнського читача стор≥нки св≥товоњ поез≥њ, а ≤ван ƒзюба своЇю експресивною друкованою ≥ усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неоф≥т≥в. “а вже 3 вересн¤ 1963 року сумно, з г≥ркою ≥рон≥Їю ¬. —имоненко занотуЇ: Ђƒруз≥ моњ принишкли, про них не чути й слова. ƒрукован≥ органи стали ще бездарн≥шими ≥ зухвалими. ЂЋ≥тературна ”крањнаї каструЇ мою статтю, Ђ”крањнаї знущаЇтьс¤ над в≥ршами.  ожен лакей робить, що йому заманетьс¤. як тут не св≥титис¤ вд¤чн≥стю, ¤к не молитис¤ щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготн≥сть. ƒо цього можна ще додати, що в кв≥тн≥ були зн¤т≥ моњ в≥рш≥ у Ђ«м≥н≥ї, зар≥зан≥ у Ђ∆овтн≥ї, пот≥м над≥йшли гарбузи з Ђƒн≥праї ≥ Ђ¬≥тчизниї.

јй, ай, ай весело! ¬с≥ ми п≥д пресом.

“ак воно треба задл¤ прогресу.

÷¤ облога пол≥тичною недов≥рою та ≥деолог≥чною пересторогою особливо зм≥цн≥ла за к≥лька м≥с¤ц≥в до смерт≥ ¬асил¤ —имоненка. “а в≥н творить Ч з'¤вл¤Їтьс¤ Ђ азка про ƒурилаї, написана, ¤к в≥н сам визнаЇ в щоденнику, Ђодним подихом, хоч дещо було заготовлено ран≥ше. —ьогодн≥ казка ще подобаЇтьс¤ мен≥, жаль, що н≥кому њњ почитатиї.

ЂЌ≥кому почитатиї. √≥рко, бол≥сно за поета. Ѕуло кому почитати Ч народ знав уже ≥ любив чесного поета, та не було кому њњ опубл≥кувати. Ћише через 24 роки, 12 грудн¤ 1987-го, газета Ђћолода гвард≥¤ї зд≥йснить публ≥кац≥ю Ђ азки про ƒурилаї. „и не до отих безбатченк≥в Ч безтурботних, цин≥чних ≥ нањвних, щирих у своњй сл≥пот≥ ≥ гнучкошињх у пристосуванств≥ де¤ких земл¤к≥в своњх Ч звертавс¤ поет ≥з пересторогою: легко загубити дорогу до р≥дного краю, але ¤к важко буде згодом в≥дшукати свою в≥тчизну, утвердитис¤ у правот≥ своњй, у свобод≥ вираженн¤ Ч думок, над≥й, переживань. «аслухавс¤ ƒурило речитативом старшин –аю, розв≥сив вуха, розз¤вив рота Ч ≥ пов≥рив у њхню мудр≥сть, всеможн≥сть, абсолютну правоту:

ћи пронесем, ми п≥дведем

≥ п≥дем,

ми д≥йдемо, ми с¤гнемо

висот!

“а не давала спокою нањвному ƒурил≥ думка, чому в них ноги в кров≥, чому та р≥чка, через ¤ку прол¤гла дорога до щаст¤, ≥з кров≥ ≥ людських сл≥з, ≥ чи¤ ж кров у т≥й неглибок≥й р≥чц≥?

Ч „и¤? ј в≥домо чи¤ Ч тих людей,

ўо п≥дло не визнали наших ≥дей...

ћи њх, значить, тр≥шечки, зовс≥м помалу

 ого задавили, кого зарубали.

—таршини –аю у Ђ азц≥ про ƒурилаї натхненно сп≥вають про мудр≥сть витвореного ними –аю з подач≥ ≥дола Ч засновника –аю.

Ђј це що за ≥дол?ї Ч питаЇтьс¤ у старшин допитливий ≥ спостережливий ƒурило.

Ч ÷е той, хто закон

наймудр≥ший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив люд¤м в в≥ч≥ оману пускати,

навчив нас, ¤к жити

годитьс¤ на св≥т≥, Ч

читай запов≥та його на гран≥т≥.

Ќе треба докладати ¤кихось особливих зусиль дл¤ розшифруванн¤ образу ≥дола Ч цього злов≥сного символу, майже архетипа. 19 вересн¤ 1962 року ¬асиль —имоненко записуЇ:

Ђƒ≥ти часом несв≥домо говор¤ть видатн≥ реч≥. ѕригадую: р≥к тому ми з ќлесем гул¤ли б≥л¤  азбетського ринку. ”здр≥вши пам'¤тник деспота, в≥н запитав мене:

Ч “ату, хто це?

Ч —тал≥н.

ќдну мить в≥н дививс¤ на нього ≥ н≥би м≥ж ≥ншим запитуЇ:

Ч ј чого в≥н туди вил≥з?

—правд≥, —тал≥н не з≥йшов на п'Їдестал, не люди поставили його, а в≥н сам вил≥з Ч через в≥роломство, п≥дл≥сть, вил≥з криваво ≥ зухвало... “епер, Ч читаЇмо дал≥, Ч в≥н згинув би од лют≥, коли б д≥знавс¤, ¤кою знах≥дкою дл¤ збирач≥в металолому стали нездарн≥, лубков≥ пам'¤тники йомуї.

Ђ÷е страшно, коли прижиттЇва слава ≥ обожествл¤нн¤ стають посмертною ганьбою. ÷е взагал≥ не слава, а т≥льки ≥грашка, ¤кою т≥шатьс¤ доросл≥ д≥ти. Ќе розум≥ють цього т≥льки убог≥ душею ≥ мозкомї.

ћинуло чверть стол≥тт¤ Ч ≥ ми повертаЇмо соб≥, сусп≥льству ц≥ чесн≥ судженн¤ про державну злочинн≥сть —тал≥на. јле тод≥, зразу ж по смерт≥ ¬асил¤ —имоненка, ц≥ та ≥нш≥ в≥дверт≥ думки поета розц≥нювалис¤ ¤к пол≥тична крамола. «в≥сно, його Ђќкрайц≥ думокї не опубл≥кували, зате ≥деолог≥чн≥ противники цим скористалис¤ ≥ почали сурмити на весь св≥т про те, що ¬асиль —имоненко був ледь не ворогом –ад¤нськоњ влади ≥ лен≥нських ≥дей. “а й зараз ми подумаЇмо, чи ж маЇмо моральне право друкувати щоденников≥ записи поета, еп≥графом до ¤ких в≥н поставив нев≥домий афоризм простака ¬≥льсона: Ђ„итати без дозволу чуж≥ щоденники Ч ≈верест п≥длост≥ї. “ам, за кордоном, не питали дозволу, морально-етичн≥ Ђкордониї легко долалис¤ задл¤ накопиченн¤ ≥деолог≥чного Ђкап≥талуї. “ому ¤ певен, з нашого боку буде ц≥лком моральним вчинком з≥брати ≥ опубл≥кувати окремим виданн¤м всю в≥дому на сьогодн≥, не друковану дос≥ л≥тературну спадщину видатного украњнського рад¤нського поета ¬асил¤ —имоненка, частину ¤коњ ми зараз пропонуЇмо читачев≥.  р≥м Ђќкрайц≥в думокї, занотованих ¬. —имоненком з вересн¤ 1962 року по вересень 1963 року, сл≥д опубл≥кувати його листи, ¤к≥ збер≥гаютьс¤ не лише в арх≥вах, а й у приватних ос≥б, р≥зн≥ редакц≥њ його в≥домих поез≥й. “а й тими в≥ршами, ¤к≥ подаЇмо сьогодн≥, не вичерпуЇтьс¤, мабуть, його поетична спадщина.

¬асиль —имоненко був скромною людиною, чесним труд≥вником л≥тератури, оц≥нював св≥й талант невисоко, усв≥домлюючи, що час наклав ≥ на його думки, на його характер образного самовираженн¤ печать перестрахуванн¤. ÷¤ недов≥ра до слова, ¤ке готове було вибухнути гн≥вом, розпачем, бол≥сною правдою, саркастичною ≥нвективою, в'њдливою ≥рон≥Їю, мимовол≥ всотувалас¤ в думки ≥ настроњ митц≥в, витворюючи ≥ в них самих Ђдомашн≥хї, внутр≥шн≥х цензор≥в, ¤к≥ ≥нод≥ так пильно стерегли власне слово, що воно не наважувалос¤ переступити пор≥г редакц≥й ≥ видавництв. ј люди того чесного слова чекали. Ѕо знали, що в≥д ¬асил¤ —имоненка його можна ≥ треба чекати.

я пам'¤таю, п≥сл¤ виходу другоњ, вже посмертноњ, зб≥рки поета Ч Ђ«емне т¤ж≥нн¤ї (в 1964‑му), ¤ку передавали, мов жарини в повоЇнн≥ безс≥рников≥ роки, з щирих рук у дов≥рлив≥ руки, ночами студентки переписували його в≥рш≥, вивчали напам'¤ть ≥ декламували в т≥сному кол≥. «гадаймо його до сл≥з вражаючу Ђƒуму про щаст¤ї, в ¤к≥й поет опов≥даЇ про важку долю колгоспноњ до¤рки ≥ звертаЇтьс¤ до своњх колег-л≥тератор≥в:

ƒе фотографи?

ƒе поети?

Ќуте, хлопц≥, сюди скор≥ш!

ћожна зн≥мок утнуть

≤ до газети Ч жахливо веселий в≥рш.

«астрибають весел≥ цифри

” грунтовно важких статт¤х,

“а не встане

« словесних вихр≥в

ћноготрудне њњ житт¤.

ј дол¤ його в≥рша Ђ«лод≥йї? «емл¤к ¬асил¤ —имоненка кињвський ≥нженер √ригор≥й ћ≥н¤йло звернувс¤ до редакц≥њ ЂЋ≥тературноњ ”крањниї з проханн¤м опубл≥кувати цей крик болю поета за упосл≥джену долю ≥ обкраден≥ над≥њ людини на земл≥, творц¤ хл≥ба. Ђ...ѕ≥сл¤ публ≥кац≥й поеми ќ. “вардовського в журнал≥ ЂЌовый мирї, ™. ™втушенка в журнал≥ Ђ«нам¤ї ≥ ≥нших, не друкованих у пер≥од застою твор≥в в≥домих поет≥в, було б несправедливо не надрукувати в≥рш ¬. —имоненка Ђ«лод≥йї.

Ќесправедливо замовчувати не лише творч≥сть цього поета, ¤кий був ≥ Ї народною сов≥стю в украњнськ≥й л≥тератур≥, але також ≥ його траг≥чну долю. Ќе судилос¤ ¬. —имоненку розкритис¤ вповн≥, та й л≥тературне оточенн¤ в „еркасах не спри¤ло творчому окриленню, навпаки, част≥ше гн≥тило поета недов≥рою, скепсисом, вимотувало др≥б'¤зковими чварами, важкою газет¤рською Ђподенщиноюї. ЂЅудьте прокл¤т≥ ви, н≥кчемн≥ грош≥! ¬и зробили мене рабом газети...ї Ч писав в≥н у щоденнику. Ђя розум≥ю, що поет з мене такий соб≥. јле бувають ≥ г≥рш≥. “ак≥, ¤к ¤, теж необх≥дн≥ дл¤ л≥тератури. ћи своњми кволими думками угноюЇмо грунт, на ¤кому виросте г≥гант. ѕрийдешн≥й “арас або ‘ранко. ∆ду його, ¤к в≥руючий пришест¤ ’ристового. ¬≥рю, що мен≥ пощастить почути рад≥сну осанну на честь його приходу. ’ай т≥льки не зневажаЇ в≥н нас, маленьких чорнороб≥в поез≥њ. ¬≥н виросте з насї.

” тому ж вересн≥ 1962 року ¬асиль —имоненко пошкодуЇ, що не може прислужитис¤ л≥тератур≥ б≥льше й тому, що не бачить ус≥х в≥дт≥нк≥в, не чуЇ вс≥х звук≥в. …ого почутт¤ загострюютьс¤, слух стаЇ ще чутлив≥шим до звук≥в житт¤, не вистачаЇ образ≥в, щоб в≥дтворити ≥ передати драматичну гаму багатобарвного св≥ту. ¬≥дчуваЇтьс¤, що поет визр≥ваЇ ≥ готуЇтьс¤ виходити на нову Ч вищу орб≥ту образного ос¤гненн¤ людини ≥ д≥йсност≥. …ому вже т≥сно в скутих формах традиц≥йноњ поетики, в≥н розриваЇ класичний розм≥р ≥ ≥нколи вже вириваЇтьс¤ на прост≥р парадоксального зм≥щенн¤ стил≥в, м≥фолог≥чних образ≥в ≥ сучасних реал≥й (Ђ’ул≥ганська ≤л≥ада, або ѕосоромленн¤ √омераї), ¬асиль —имоненко багато роздумуЇ над беззаперечними донедавна ≥стинами Ч постулатами, усв≥домлюЇ, що догматична закут≥сть у лати ≥дейноњ непогр≥шимост≥ до добра не приведе. ” 1962 роц≥ в≥н записуЇ: ЂЌ≥¤ке вченн¤ не см≥Ї монопол≥зувати духовне житт¤ людства. ƒо нест¤ми ненавиджу казенну, патентовану, в≥дгодовану мудр≥сть. якими б цитатами бездари не п≥дпирали свою розумову стелю, вона однак занизька дл¤ нормальноњ людини. як прост≥р немислимий без руху, так поез≥¤ немислима без думки. ўо то за прост≥р, коли в ньому не можна рухатис¤? яка то поез≥¤, коли вона не мислить? ѕоез≥¤ Ч це прекрасна мудр≥стьї.

¬асиль —имоненко з великою, г≥дною народного поета над≥Їю ≥ дов≥рою, реально ≥ усв≥домлено сприймав неминучу ≥ так необх≥дну перебудову сусп≥льного мисленн¤ ≥ бутт¤. “а ц¤ перебудова загрузла в болот≥ парадного застою.

¬≥н був образом свого часу. ј час потребував не виховноњ, дидактичноњ л≥тератури, а перетворюючоњ, д≥¤льноњ, такоњ, ¤ка б переробл¤ла св≥дом≥сть, творила нов≥, ц≥нн≥сн≥ ор≥Їнтац≥њ. “ому в≥н з таким гн≥вом ≥ сарказмом звертаЇтьс¤ до тих своњх земл¤к≥в, ¤к≥ любл¤ть св≥й народ тод≥ без м≥ри, Ђколи у м≥ру виг≥дно любитьї, ¤к≥ закохан≥ в ≥дею за добру платню.

“реба було перетворювати людину Ч вона не могла дал≥ залишатис¤ безмовною, пригн≥ченою, бесправною Ч такою, ¤ку знеособлювала страхом репрес≥й стал≥нська епоха. —аме на злет≥ усв≥домленн¤ новоњ ≥сторично важливоњ громад¤нськоњ м≥с≥њ поез≥њ ≥ об≥рвалос¤ житт¤ ¬асил¤ —имоненка.

Ќ≥, ¬асиль —имоненко не з когорти призабутих. ¬≥н ≥з тих, хто оц≥нений ≥ знаний нами не в ус≥й повнот≥ драматичного усв≥домленн¤ своЇњ складноњ епохи ≥ своЇњ траг≥чноњ дол≥. “ому св≥тло його чесного житт¤ ≥ правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасн≥ ≥сторичн≥ злами, конфл≥ктн≥ ситуац≥њ ≥ прискорювати своЇю емоц≥йною енерг≥Їю часу перебудовний крок.

 

∆улинський ћ. √.

≤з книги Ђ≤з забутт¤ Ч в безсмерт¤ (—тор≥нки призабутоњ спадщини)ї.

( ињв: ƒн≥про, 1990. Ч —. 397Ч401).